Події в Красноармійську. Розповідь очевидця.

Із Красноармійська, що на Донеччині, Галина (ім’я змінено) втекла, захопивши із собою лише невеличку сумку із особистими речами. Зараз переховується у знайомих.

Чому жінці довелось покинути рідне місто і чому зараз боїться повертатись назад?

Моя зустріч із Галиною відбулась у помешканні її знайомої, котра дала їй прихисток. Мене зустріла на диво привітна, життєрадісна жінка. Відразу видно, що активістка. (Далі її розповідь мовою оригіналу).

Ще у квітні цього року в Красноармійську не було ніяких сепаратистських рухів, бо відчувалась близькість Дніпропетровщини. Це був останній плацдарм. А десь у середині квітня сепаратисти активізувались, почали вішати прапори Донецької республіки. Наші його знімали, заміняли державним, потім хтось знову знімав і все мінялось. І так тривало декілька днів.

А потім в.о. мера міста домовилась із ними, щоб висіли три прапори — так званої ДНР, Донецької області і державний український прапор. Наші хлопці хотіли зняти, але мер попросила аби не знімали, бо каже, що поб’ють вікна, поламають двері у міській раді, розбомблять усе.

Всі ці, так звані, сепаратисти були наші красноармійські. Ми всіх їх знали – це в основному люди з асоціальною поведінкою, чимало серед них і колишніх ув’язнених. Але у них є керівники із-за кордону. На Донбасі ніде працювати. Багато криміналу. Це все зрозуміло. Плюс іще мораль упала в цілому в Україні,а особливо на Донбасі. І нема нічого в них святого.

Людей налаштованих проукраїнськи в місті небагато. Адже ніколи не велось ніякого патріотичного виховання і завжди навіювалось – «Донбасс порожняк не гонит»,» Донбасс кормит Украину» і т.п. Майже у всієї місцевої інтелігенції совкове виховання. Але зараз з’являється більше різних патріотичних молодіжних рухів, проте всі вони розрізнені і ми один одного навіть не знаємо.

І от 25 квітня в місті проходить проросійський мітинг. Понаїхало з Донецька їхнього начальства. І я тоді зрозуміла хто ними керує. За участь у мітингу платили по 300 грн., а за те, що зняли прапор- 500 доларів.

Я теж прийшла на цей мітинг . Були там і комуняки. Прориваюсь до мікрофона. Але мене не пустили. Зі мною були два хлопці, котрі мене охороняли. І тут я побачила, як осторонь біля стіночки міської ради стоять двоє чоловіків, представницького вигляду. Я відразу зрозуміла, що це їх керівництво. Підходжу до одного із них.

—          Хто ви?

—          Я русский, украинской не понимаю. Говорите по-русски. А вы кто такая?

—          Хорошо. Могу по-русски . Вы потерпите поражение.

—          Почему?

—    За вами не пойдет интеллигенция. Ваши выступающие имеют набор слов совковый, низкий, который для «люмпена». Не будет иметь успеха ваше движение.

—          А как вы относитесь к Степану Бандере?

—           Герой. Я о нем писала исследовательскую работу. Могу вам показать.

—          Вы можете телефон мне дать. Я вас приглашу в Донецк и мы проведем открытую дискуссию.

—          Нет телефон я не дам, я же понимаю, что я туда и не доеду, где-то по дороге пропаду.

Він тоді відійшов розмовляти по мобілці. А хлопці мої стояли неподалеку від нього і чули. По телефону він сказав, що цю жінку потрібно прибрати. Тоді хлопці підійшли до мене розповіли і відвезли додому. Це було моє перше попередження.

Потім мені то дзвінки почались серед ночі із погрозами, то світло вимкнуть у квартирі, рубильник у нас на східцях.

Наступний мітинг ми намітили на 30 квітня. Приготували величезний прапор на 150 метрів, гасла: «Донбас-це Україна», «Колорадський бардак дістав».

Представник Свободи сказав, що прийде 150 чоловік. Для Красноармійська для проукраїнського мітингу – це величезна кількість. Я своїх обдзвонила. Їх назбиралось чоловік 25 . За день до мітингу нам сказали, що в місто приїхали сепаратисти, котрі готуються зірвати мітинг і побити мітингарів.

Ми попередили священників Київського та Греко-католицького патріархату, котрі теж мали приймати участь у мітингу. А перед цим мені був дзвіночок і попередили, що в трикімнатній квартирі проживають бойовики , сплять на нарах у три ряди . Ми поїхали у Новопідгороднє на блокпост і повідомили нашим хлопцям. Але коли ті туди поїхали, то там уже нікого не застали , їх хтось попередив і вони втекли, лише нари залишились.

Мені дзвонять організатори і кажуть, відміняємо мітинг, тому що повно «тітушок». Я кажу, ні, не можна відміняти, ми не маємо права не провести мітинг , ми тоді покажемо, що ми їх злякались, скільки нас буде, стільки буде.

Зранку по шляху, де мав проходити мітинг (від залізничного вокзалу до центральної площі ) вишикувалось близько 500 молодиків відповідної зовнішності .

Я взяла нашу сімейну 200-літню ікону Божої матері, три державні прапори в сумку і пішла туди. Хоча було дуже страшно. Але, переборюючи цей страх, я таки пішла на площу. Іду, дивлюсь уздовж бульвару іде чоловік 400-500 з різних кінців, по бульвару із вокзалу і на площу. Ми потім дізнались, що їм проплатили лише по 100 грн.

Дивлюсь наших нікого нема. Міліція охороняє привокзальний майданчик . Стоять щитом. І тут бачу на лавочці біля залізничного вокзалу сидить чоловік. Він у гарному дорогому спортивному костюмі, бейсболка, дорога мобілка, в окулярах – значить не «гопота».

Мене насторожило, що він озирається і роздає команди по мобілці. І я підходжу до нього.

–Вибачте, ви прийшли на мітинг «За єдність України».

— Я не понимаю вашого воловьево языка, говоритие русским языком. Я из России.

— Ну, что ж давайте. Вы на митинг пришли? Что вас заставило приехать сюда из России?

— Это мое дело. А вашей Украине гаплык.

— Ви помиляєтесь. Ви програєте.

— Пошла вон. Я тебя сейчас об этот асфальт раздавлю.

Він думав, що я злякаюсь. А мене уже понесло. Я по своїй рідній землі хожу. Хоча було страшно. Я пішла і дивлюсь наших нікого нема. Тоді я дістаю із сумки український прапор накидаю на плечі, беру ікону і стою. Аж раптом дивлюсь, із різних кутків наші вилітають із жовто-блакитними стрічками. Всього чоловік 40.

Я тримала ікону і пошепки їй дякувала. Це все вона, Божа матір. Їй богу, божий промисел.

По бокам іде щільно міліція. Нас охороняє. Страшно було, звичайно. Пішли по бульвару. І тут ще десь взявся хлопець із Димитрово, із клуба «Патріот», в руках мегафон. Вигукуємо гасла, співаємо Гімн, а вони кричать : «сволочи, предатели, бендеровцы».

І вперед на площу, а там уже нас греко-католицький священник чекає . А із Київського патріархату не прийшов, злякався. І комуняк повно. Обіцяли студентів вивести, але теж злякались.

Священник перший заспівав Гімн України. Потім почався  мітинг. Я зачитала резолюцію про заборону Комуністичної партії, «Русского блока», «Русского единства», навести порядок в країні, поступати рішуче і жорстко.

І тут дивлюсь чоловік 25 із бітами до нас летять. Ми думали нас зараз повбивають.

Але тут священник піднімає хрест і на них: «Стійте, нехристи, ви що не розумієте, що це великий гріх!». І отак цим хрестом їх перехрестив, і вони зупинились. Дехто ще рвався, але інші їх зупинили. І знову нас врятувала моя ікона Божої матері і хрест священника.

Міліція нас оточила і провела в будинок. А оцей натовп почав ходити по вулицях і кричати: «Путін», «Росія».

А 1 травня мені знову почались дзвінки і погрози. І я відчула, що треба кудись тікати. Декотрий час я перебувала в однієї жінки в Красноармійську, в квартирі переховувалась.

Потім дзвонить мені один чоловік і каже, що по місту листівки із фото розвішені, що розшукуються декілька чоловік в тому числі і я. Всього 5 чоловік наших.

Того ж дня зателефонував мені греко-католицький священник і запропонував підвезти до блокпоста, що в Межівському районі. Я в чому була, взяла лише маленьку сумочку із речами і поїхала. А там свої рідні люди! Зустріли мене, посадили на величезний КамАЗ і відвезли у безпечне місце.

Коли перетнула Дніпропетровську область , то відразу відчувається, що це уже Україна. Боже, яка краса- кругом державні прапори, навіть із балконів будинків, на автомобілях жовто-блакитні стрічки. Як тут тихо і мирно.

Доведеться переховуватись тут до виборів. Сподіваюсь, що після виборів щось таки зміниться на краще.