Анатолій Токарєв: Ми вирішили відволікти увагу від наших бійців…

Анатолій Токарєв: Ми вирішили відволікти увагу від наших бійців…

Інтерв’ю із волонтером, котрий понад місяць перебував у полоні терористів

Двоє павлоградських волонтерів понад місяць терористи утримували у полоні. Зв’язок із ними втратився 21 серпня. У неділю, 28 вересня полонені повернулись додому. Один із них, Анатолій Токарєв, із подвійним переломом голені на даний час перебуває в травматологічному відділенні міської лікарні. Про пережите і побачене він розповів в інтерв’ю Павлоград. dp.ua.

Павлоград. dp.ua: Як сталося, що Ви потрапили до сепаратистів?

Анатолій Токарєв: У той день, 21 серпня, ми не планували їхати , але 2-й батальйон знову виявився в оточенні. Нам зателефонували, що виходять із оточення . А у них ні хліба, нічого не було, ну ми завантажили машину і відразу виїхали, щоб встигнути. Приїхали, розвантажили машину. Все було нормально.

Потім поїхали назад, за нами їхали також частина батальйону, близько півсотні. Хлопці прямували на Савур-Могилу. І тут ми побачили, що за ними ув’язались сепаратисти . Тоді ми вирішили відволікти їх увагу від наших бійців. Почали гнатись за нами. Стріляти по машині. І нам уже майже вдалось втекти від них, але попереду ми побачили ще одну засаду. І тут уже ми попались. А нашим хлопцям у цей час вдалось відірватись від них. Вчора телефонували. Дякували.

Павлоград. dp.ua: Що Вам довелося пережити у полоні?

Анатолій Токарєв:  Нас били прикладами по ногах, по голові ( показує голову у глибоких шрамах). Три ребра з однієї сторони поламали, чотири – з другої, моєму товаришу відрізали половину вуха. Дуже люті були, що ми їх обдурили і відірвали від наших бійців.

Після цього нас повезли в Харцизьк, там побиття продовжилось. Сказали, що за допомогу українській армії. Нам, правда, вдалось їх переконати, що ми перший раз поїхали, мовляв, гроші заробляли. Якби вони знали , що до цього було уже близько 40 поїздок, то вони б нас відразу убили .

Потім нас перевезли у «знамените» місце – в СБУ м . Донецька. Там знову почалась «прийомка», знову били. Після цього занесли в камеру. Мене занесли, мого товариша завели. Все. Почали сидіти. Перший тиждень я взагалі не міг піднятись, тільки лежав. Ніякої медичної допомоги ніхто не надавав.

Павлоград. dp.ua: Які умови були в камері?

Анатолій Токарєв: Спочатку були в камері, де можна було тільки стояти, бо вона не розрахована була на таку кількість людей, скільки там перебувало. Потім перекинули в другу камеру , котра розрахована десь на чоловік 15, а нас було 37. Було сиро і душно. Вентиляції ніякої не було, від сирості по стінах текла вода . Разом із нами в одній камері сиділи і жінки.

У перші два тижні були досить жорсткі умови. Був один начальник у цій в’язниці під позивним «Шахтар» . Відрізнявся серед усіх особливою жорстокістю. Щось не сподобалось – відразу бив немилосердно, знущався. Завершилось тим, що він убив палицею охоронця вищої особи і йому «намастили лоб зеленкою» і розстріляли.

Потім поставили іншого і той був більш милосердним. Тоді уже зробили жіночу камеру, з’явилась вентиляція.

Павлоград. dp.ua: Полонених було багато?

Анатолій Токарєв: Так, багато. В одному приміщенні близько 150 чоловік з батальйонів «Донбас», «Айдар»і Нацгвардії. В іншому – близько 130 чоловік регулярних українських військ. Окремо сиділи різні (в тому числі і ми) – чоловік 40. Сидів із нами один хлопець із Тернопільщини. Його посадили за те, що розмовляв українською мовою. Російською він толком і не міг розмовляти. Для Донецька – то вирок . Він вирішив приїхати до дівчини в Маріуполь. І його там схопили. Був ще один волонтер із Одеси, то його так били, що він увесь синій був, як оці джинси.

Помитись було ніде. Хіба що у камері із пляшки. Або ж коли виводять на роботу, то дивлячись який охоронець, якщо дозволить, то можна було якось помитись.

Останній тиждень помінявся начальник і людей, хоч почали менше збивати. Там нас називали не інакше, як «укропи», «укри». Дивно те, що всю інформацію про нас там знали. Хто ми, що ми…

Всіх, хто міг ходити, водили на роботи – копали для них окопи. Примушували це робити і місцевих жителів.

Павлоград. dp.ua: Які взаємини були між самими полоненими?

Анатолій Токарєв: У камері були різні люди – волонтери, так звані ДНР- рівці, місцеві жителі. Найманці сиділи за різні провини – на посту заснув, мародерство, п’янство. Вони, видно, розраховували, що ми один одного там «перегриземо», що між нами почнуться конфлікти. А ми з ними почали спілкуватись. Почали їх перевиховувати. Пояснювали людям, що війна – то погано. І дехто задумався. А декотрих нам вдалось переконати, що Україна – то гарна країна і що її потрібно любити.

За час нашого там перебування 17 донецьких залишили зброю і поїхали, 7 росіян теж залишили зброю і поїхали назад до Росії. Там просто немає достовірної інформації. Їх же постійно зомбують тим, що Росія – матушка допомагає і т.д. До речі, від них же ми і дізнались, що під Іловайськом та в аеропорту Донецька були регулярні російські війська.

Павлоград. dp.ua: Хто такі, так звані, ДНР-рівці?

Анатолій Токарєв: 10-15%- це ідейні , котрих переконали, що України – то погано, що потрібно захищатись від бандерівців, що їх будинки бомблять «укропи». А решта – це асоціальні люди, раніше судимі, наркомани. Між собою вони розмовляють «що то за ДНР-рівець, котирй не сидів». Є і найманці із Росії. Є різні угрупування, котрі воюють між собою. Інколи ті, що приїздять із Росії дивуються наскільки велика різниця між тим, яка інформація подається там в Росії і що вони бачать тут.

Один 20-річний хлопець приїхав із Ямало-Ненецького автономного округу , ну чистий «ботанік» , скромний, в окулярах. Він навіть не те, що автомат, а лопати в руках тримати не міг, щоб собі окоп викопати. Він пішов мене охороняти, а таке враження, що я його охороняв. Завів із ним розмову. Чого ти сюди приїхав? А він відповідає, що ну, мовляв, показують по телевізору, що тут «укри» творять безчинства, ріжуть дітей, їдять їх. Ну що йому сказати. Він дійсно, прийшов захищати народ Донбасу. Він не знає правду.

Місцевих жителів садять за доносами сусідів чи знайомих, як наводчиків, корегувальників, одним словом , посібників української армії. Одного 74-річного дідуся посадили, як організатора терористичної групи. Він теж копав окопи. Один хлопець сказав серед своїх колег на роботі, що він не згодний із тим, що України, як такої ніколи і не було , що це «окраїна» Росії. На нього видно, хтось доніс. Приїхали, забрали.

Там зараз реально 37-й рік. Один на одного доносять. Люди бояться взагалі про щось розмовляти. Там страшно.

На даний час десь 70% людей виїхали із Донецька, увечері будинки темні. Люди, що залишились мають різні погляди. Але вони бояться про це говорити. Там зараз дійсно тоталітарний режим. Розповідали місцеві, що у Донецьку 17-ріного хлопця розстріляли лише за те, що у нього на балконі знайшли картинку «За єдину Україну».

Павлоград. dp.ua: За вас хтось боровся, вас шукали?

Анатолій Токарєв: Нас ніде в списках не значилось. Ми просто не існували. Обміну підлягали лише військовополонені. Проте, згодом нам вдалось переправити до Києва списки полонених.

Ми там розгорнули роботу, почали налагоджувати зв’язки.

Як нам вдалось звідти вийти? Були і гроші. Були і сприяння декотрих кандидатів в депутати. Ми і іншим допомагали виходити. Потім люди почали нам дякувати.

Працівники СБУ до нашого звільнення не мають ніякого відношення.

Павлоград. dp.ua: Волонтерство позаду ?

Анатолій Токарєв: Чи «зав’язую» із волоньтерством ?Ви самі в це вірите? (сміється) Як тільки виздоровію, знову займуся тим же.

У мене до вас прохання, підніміть, будь ласка, питання. Там зараз залишився Кудінов Саша. Це правозахисник, котрий виграв справу, коли наших рибалок росіяни обстріляли. Зараз він там сидить. Його потрібно рятувати, визволяти звідти. Не можна, щоб він там залишався.

Зараз, тепер уже колишні полонені, зв’язуються із родичами тих, хто залишився в полоні. Розповідають про те, де їх рідні, що із ними та як краще діяти, аби їх визволити звідти. Скільки там зараз залишилось полонених, сказати важко. Кажуть, що там постійно хтось виходить, когось привозять знову. А павлоградські волонтери вирішили допомогти одному із звільнених із полону придбати хоч який автомобіль. Адже «Газель», котру забрали терористи, була його єдиним джерелом заробітку.

Бесіду вела Тетяна Верба