Дорога в зону АТО. Перші враження

Дорога в зону АТО. Перші враження

На територію України, котра віднедавна стала називатись зоною АТО , разом із волонтерами Надія поїхала вперше.

Розповідає, що давно хотіла поїхати туди, подивитись в очі нашим бійцям, підтримати їх морально.

–          Чи не страшно було? - запитую

–          Страшно? Страшно було, що не візьмуть, відмовлять. Я не боюсь. Мені туди треба. У мене аж тиск піднявся від хвилювання. А коли уже сіли в машину, я заспокоїлась. Я давно просила волонтерів, аби мене взяли із собою. І от цей день настав. Вони мені строго – настрого наказали, щоб, якщо щось трапиться , то щоб «ноги в руки» і якомога швидше тікала. Бо ми, кажуть, чоловіки, а ти жінка і якщо тебе, не доведи господи, візьмуть у полон, то тобі буде дуже важко.

–          Які подарунки везли бійцям?

–          Наша газель була завантажена вщент. Мої односельці, межирічани , поприносили хто що міг – хто сала, хто картоплю, цибулю. Принесли також печиво, чай, цигарки, крупи, медикаменти. Місцевий фермер дав чимало кавунів. Ще один місцевий активіст подарував бензопилку. Волонтери ще придбали води, прилад нічного бачення. Це все ми і повезли нашим хлопцям.

–          Чи побачили на території , звільненій від найманців, сліди війни?

–          Видно, що територію, де точились бої, намагаються швидко привести до ладу. Хоча б косметично. На трасі в Донецькій області всі дороги залатані. Видно, що латали недавно. Особливо багато полатано покрівель будинків , шифер різного кольору. Вікна позакриваті різними шматками скла , подекуди картону чи фанери. Природа від війни постраждала теж. Степ вигорів повністю. Видно, що випалений не від сонця, а від артобстрілу.

–          Як ведуть себе люди у звільнених містах? Чи не бояться вони зараз виходити на вулицю?

–          Ні, люди вільно рухаються по вулицях. Діти граються, гуляють мами із колясками. Життя триває. Таке враження, що люди якісь добріші і дружніші стали.

Дуже багато біженців зустрічали. Їдуть організовано автобусами, колонами або ж просто автомобілями. На знак того, що вони біженці, вивішують на автівці або ж білий прапор, або ж якусь хустину, шарф чи шматок тканини. Хто, що може. Їхало два ватобуси із дітьми. Таке враження, що їдуть якось так поквапливо і боязко. Прагнуть пошвидше покинути небезпечну територію.

–          Чи доїхали без пригод до місця призначення? Як вас зустріли?

–          Зараз до волонтерів, котрих мало знають відносяться з  оторогою. Нас спочатку не пропускали близько до розміщення наших військ. Зупинили подалі. Ми зателефонували знайомим у Павлоград, котрі займаються волонтерством, ті вийшли на командира і нам дозволили заїхати ближче до бійців. Нас зустріли дуже тепло. Хлопці дуже раді, коли до них приїздять. І навіть не стільки матеріальному, хоча і це їм теж дуже потрібно, а тим, що про них турбуються.

_n 1

Ми з ними фотографувались. Дякували їм за наш мир. Говорили, що гордимося ними. Їм там дуже потрібна моральна підтримка. Власне, заради цього я туди і поїхала. Дуже хотілось підтримати хлопців морально. Хотіла, щоб вони відчули материнську турботу про них .

–          Як настрій у бійців?

–          Хлопці там всі молоді служать, всі із Дніпропетровщини, із Павлограда. Тільки, таке враження, що виглядають доросліше своїх років, начебто, враз подорослішали , помудрішали, посерйознішали. Їм дуже потрібна вода . Вода завжди потрібна. На харчування не скаржаться. Кажуть, що кормлять їх добре, як удома. Вони дуже вдячні всім, хто їх підтримує. А настрій у всіх бойовий.