Голодомор — це трагедія сім’ї, роду, нації? Хто може оцінити масштаб трагедії зараз, коли майже не залишилося в живих свідків «великого голоду» 1932-1933 років? Те, що встигли задокументувати, записати, забрати до фондів музеїв науковці, краєзнавці, історики-аматори — це і є наша гірка спадщина, яку треба вивчати ретельно і прискіпливо, починаючи з історії, якщо не окремої людини, то принаймні, найменшого села.

Проблема голоду 1932-33 років на нашій землі — м. Павлоград та Павлоградський район — залишається мало вивченою. У бібліотеці Павлоградського історико-краєзнавчого музею знайшлася лише одна змістовна монографія з цього приводу, написана на початку 2000-х років юристом, істориком Борисом Іванченком. Вона називається «Викорінення». Напевне, ця назва — протиставлення терміну, яким називали офіційну політику радянського керівництва СРСР — «коренізація». Людей позбавляли їхнього коріння, яке міцно вросло в селянський чорнозем. Позбавляючи можливості працювати на власній землі, влада не лише намагалася позбавити людей життя, але зламати волю цілого народу.  

«Селяни відмовляються збирати врожай. Вони хочуть, щоб погнило зерно, щоби задушити Радянський уряд кістлявою рукою голоду. Та ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ви повинні зібрати зерно до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт», — заявив генеральний секретар ЦК КП (б)У Станіслав Косіор на одній із нарад у 1930 році.

У 2010 році суд визнав Косіора одним з тих, хто був винний в організації геноциду на землях підрадянської України.

голодомор 2

Жоден дослідник досі не може назвати точну кількість постраждалих від Голодомору. У постанові суду 2010 року у кримінальній справі за фактом здійснення злочину геноциду називалася цифра у 3,9 млн втрачених людських життів, ще більше — ненароджених дітей (тут втрати становлять 6,12 млн осіб).

голодомор 3

Один з тисячі актів про смерть, в якому причиною є недоїдання

Якщо вивчати у локальному вимірі — Павлоградщину — то дослідники можуть орієнтуватися на мізерну кількість офіційних документів. За даними дослідника М. Куліша, в с. В’язівок після Голодомору привезли з Москви близько 100 сімей (найймовірніше, замість загиблих). За даними РАЦСу, тут померло 116 чоловіків, 38 жінок та 116 дітей. Як повідомляв у своєму рапорті райздоровінспекор Павлоградського району Щєглов, у с. Кочережки становище з продуктами було катастрофічне — на 48 дітей у місцевому колгоспі видавали 6 рибинок. У с. Межиріч задокументували випадки людоїдства: сестри Кудрицькі за 4 місяця з’їли трьох людей.

У 1932 році село Вербки Павлоградського району було занесене на «чорну дошку», а це означало зачинення усіх магазинів, заборону торгівлі, перевірку селян на лояльність. Села повністю ізольовували від зовнішнього світу — довкола сіл виставляли військові загони. Ці села були позбавлені можливості навіть ловити рибу та збирати ягоди. Окрім Вербок, за зрив плану хлібозаготівель на чорні дошки записали с. Межиріч. На 15 грудня 1932 року туди занесли практично 90% районів України.

Untitled

Боротьба — Павлоградське повстання

Не всі селяни напочатку слухняно йшли в колгоспи. Так, у 1929 році на Павлоградщині була створена підпільна організація, що мала свої осередки у прилеглих районах. Організацію очолили 16 чоловіків, всього вона налічувала більше 200 членів.

Свідчення одного з членів організації, Олексія Кравченко: «Я вирішив, що Радянська влада для селян є неприйнятною, що потрібен такий лад, за якого кожен селянин міг би безперешкодно розпоряджатися і розвивати своє господарство. Звідси я зробив висновок, що з Радянської владою треба боротися організованим шляхом — створенням такої організації, яка б зі зброєю в руках повстала б проти існуючого ладу».

Ідеї боротьби ці люди не покинули навіть після арешту, що відображено у свідченнях керівника організації, колишнього офіцера Пазіна:

«Зараз ви обеззброїли, заарештували усіх і, вірогідно, всіх нас фізично знищите. Але чи думаєте ви, що знищивши нашу групу, ви знищите рух, який відбувається зараз по усій країні?… ».

Але Пазін не знав, які методи викорінення і надалі застосовуватиме керівництво Радянського Союзу — розстріли, терор, голод. У 1929 році організація була розгромлена, 27 її членів розстріляли, 123 — засудили до різних термінів ув’язнення.

У квітні 1930 року було підняте повстання у Петропавлівському районі. Очолив рух колишній штабс-капітан Глібов. Повстанці вийшли з хутора Вербський і прямували до с. Богданівка (нині — Павлоградський район). Там вони організували мітинг, на якому виступили проти комуністів. Після мітингу його учасники (близько 800 чоловік) вирішили іти на Павлоград, але між с. Богданівка і с. Богуслав їх перестріли і знищили кулеметні роти регулярних військ.

Голод очима європейця

Британський журналіст  Ґарет Джоунз (1905 — 1935) був перших, хто за допомогою преси, підписуючись власним ім’ям, повідомив Західну Європу про Голодомор в Україні. У 1933 році він нелегально відвідав ряд сіл Радянської України і описав свої враження у статтях та щоденниках. Європейця вразило те, що у мирний час, у розвинутому ХХ столітті у муках від голоду помирає хлібороб.

У своїх щоденниках він проілюстрував тяжке становище селян. Так, під час візиту на будівництво нової дамби на селі, один з робітників підійшов до Ґарета Джоунза зі словами:

«Ми голодуємо. Подивіться, що вони нам дали — нічого! Нічого! Як ми можемо жити з нічим? Але ми нічого не можемо їм сказати, бо інакше вони зашлють нас. Ми всі дуже страждаємо, браття!» Ґарет Джоунз називав комуністичну владу в СРСР «найбільш жорстокою у світі», і стверджував, що селяни ненавидять її. Журналіст писав, що голод є штучним, та став результатом політики радянської влади.

гарет джоунз

Ґарет Джоунз не був стороннім глядачем, а переживав голод разом з українським народом.

«В одній сільській хаті, де я зупинився, ми спали вдев’ятьох у одній кімнаті. Було страшенно бачити, що у двох з трьох діток хворіли животи, — пише Ґарет Джоунз. — Все, що можна було з’їсти, — це брудний суп, в якому плавали один-два шматочки картоплі, і це все, що їла ціла родина, зокрема і я, дерев’яними ложками. Страх смерті охопив хату. Картоплі не вистачало, щоб якось дотягнути до нового врожаю. Коли я поділився шматком свого білого хліба і маслом, одна жінка сказала: «Тепер я з’їла щось таке гарне, що можу помирати спокійно». З усіх боків в селі лунали стогони: «Ми помремо!». «Багато людей також говорили: «Тут жахливо, багато хто вмирає, але далі на півдні набагато гірше. Поїдьте в Полтаву і ви побачите сотні порожніх хат. У селі на 300 будинків тільки в сотні будуть люди, решта вимерли, хтось все-таки поїхав, але більшість померло від голоду».

Ґарет Джоунз заплатив за правду занадто високу ціну — його було вбито за загадкових обставин у Монголії. Журналісту ледве виповнилося 30 років.

Тетяна Волкова, фото з відкритих джерел.